Моя Україна

«Сторінки» Затерті сторінки стареньких книг Розказують про все, що наболіло. Вони до всіх нас мають якесь діло. А скільки смутку й радості є в них! Затерті сторінки стареньких книг – Це сотні слів, героїв і емоцій, Які живуть у будь-якому році. Лиш в них немає заздрощів і примх. Ці сторінки вміщають цілий світ. Вони свої історії правдиві Розказують при опадах, чи зливі, І зранку, і коли вже день весь зблід. Ці сторінки – це радість, сум, печаль. Вони можуть навчити всіх нас правді, А їх герої зараз десь насправді У затишних місцях собі п’ють чай. Автор: Сергій Завалко

Увійде в твої сни напівгола, спрагла, розхристана, загляне у вічі бузковими аметистами, розкуйовдить волосся барвінками, чорнобривцями. Скаже: "Стань мені пристанню або я тобі стану вбивцею". А вбивати буде не кулями, хлопче, - квітами (сатиричними жартами про омріяне дольче віта). Ти впусти її. Хай зігріє багряними смолоскипами, заварить тобі чаю м'ятного, чи схочеш - із липи. Її голос розноситься вітром, по небу, під хмарами, зникне раз, але з'явиться знову, заново, наново. Заспівай її, зачитай її, здивуй своїми манерами - Запусти ту єдину, заквітчану пріма веру. Автор: Тіна Браун

Заримуй мені душу оцими вправними пальцями, Щоб читалась вона ритмічно і трохи сумно. Я вільна для тебе ніколи і в кожну п'ятницю. Порятуймо себе, від пустоти порятуймо Затавруй на мені таємниці свого народу Знаки й коди малюй поміж грудей і нижче Забирай собі в сумку мою дурнувату свободу І клади її спати на нашім святім попелищі. Ти безумець і маг..з такими сумними очима Я би склала всю зброю якби ти назвав на ім'я. Ти творив новий світ,я сповзала за цими дверима Така вірна тобі..така вільна..така нічия © Соля Сойка

про вікна погляд, наповнений вереснем - вправо і догори якщо зможеш - забудь, а захочеш - зітри зорі - розмитим білилом на темному полотні тінь у його вікні тінь у його вікні колисала слова і таки не чекала лиха тільки слухала, слухала, як він дихав а тепер замість серця - розлиті ріки відчай світиться замість вікон як же можна на пам'ять стільки душі залишити скоро встелиться грудень, снігами вишитий сни, як мультики, сховані під повіками тіні-привиди губляться попід вікнами от і маєш тепер своє море, з якого не виринути от і маєш тепер свою тишу, яку не викрикнути не відтяти печаль ні ножем ні ножицями насміхається грудень його віконницями погляд, наповнений холодом

Поки ніхто не слухає. Коли ти дивишся, хлопче, на цей віковічний вогник, тобі відкриваються всі таємниці і переходи, у твоїх очах народжуються галактики, і хочеться говорити, хоч, мабуть, не варто би, бо світло, заломлене дзеркалом чи зіницями, силу свою вичерпує, щоб зцілитися, слово з душі вишкрябує, наче ножиком. Впоратися із ним я, на жаль, не зможу, бо надто багато болю вже з нього витекло. Хочеш чи ні, та ця стежка настільки витоптана, що могла би стати дорогою, але поки що на ній догорає сонне, самотнє вогнище. Зоряний пил струсити б тобі з потилиці, поки ніхто не слухає і не дивиться, поки ніхто не вийде, поки не зловить за руку й не крикне: «Ось ти де!» і не з

Дощем весна бринить у місті, втішно бере зимову тишу у полон, і вже не знати, чи святе, чи грішне це перше перед березнем тепло. Готуйся до її апофеозу: повітрю свіжо – холод боязкий, і навіть сивий сніг уже не в змозі замаскувати пролісків рядки. А далі – в я́сну синь висо́ко жайвір: для духів предковічних давній знак зеленим шовком вишивати трави. Дощем на місто падає весна, на монотонність присмерків, у спрагле на світло серце, пристрасна, проста, мов невичерпний водограй наснаги, як осягання справжності буття. Ірина Саковець

Скупа природа наших середмість: на тлі домів, незрима і знищима, хода дерев. Читаймо це очима з повільних віт, немов бентежну вість. І ти питаєш: ну до чого цей камінний кущ, і цей букет на сходах, і цей вітраж, мов кольоровий подих сухих суцвіть — осмута для очей? До чого цей парад настінних пащ, віконний цвіт і виноградний плащ — ерзац лугів, закляклий у гордині? Ми тут зросли. Пізнати нам дано, як гола павіть б’ється у вікно, як перший промінь в’ється по гардині. Юрій Андрухович

Я все-таки колись тебе забуду... Схиливши чашу пам' яті до вуст- Доп' ю останніх спогадів отруту, й відчуюся щасливою. Клянусь! Тоді ми поговорим. Навіть більше. Але не зараз, тільки не тепер, Хай стане світ без слів твоїх тихішим, Хай відболить в душі останній нерв. Я видихну тебе, як цівку диму, Сліпочо-білу, чисту, як душа, - Моя,колись до сліз близька людино, Тепер така до відчаю чужа. На поводу в загубленого слова, Щоб повторити сказане- не йди, Хай білим цвітом айстра вечорова Сховає за вікном мої сліди. У тім, що не збулось- немає винних, Як і нема всепрощення в мольбі, Ще мить і я залишу за плечима Той світ,що був призначений тобі. Ще трішки, хай спадЕ осіння