Ліна Костенко

ДОЩІ Вітер блискавку виструга, хмара насуне з-за гір — перекидом, колесом, вистрибом вибігали діти надвір. Топтали бузковий верес, трусили на голови хвощ. Здіймали страшенний вереск, ласкаво просили дощ: «Іди, іди, дощику, Зварим тобі борщику, Зварим тобі борщику В полив'янім горщику!..» З кошлатих кущів солов'ята зиркали, як по землі і щедро, і видавцем то зливи ходили, блискучі, яж циркулі, то мжичка мала метушилася видрібцем. На клуні стовбичив промоклий бусол. А ми. по калюжах гасали босі, бо казали мати й бабуся — дуже добре дощ на волосся. Гей, ідіть, благодатні зливи! Випадайте, перлисті роси І Хай нап'ються донесхочу ниви. Хай дівчата помиють коси. Будуть коси блискучі й духмя

Життя ж коротке і шалене. Летить, як цифри на табло. Учора все було зелене. Учора все іще було. Ліна Костенко

Ображати тебе не хочу я, прошу тільки, щоб ти зрозумів — не розстрілюй часу робочого кулеметною чергою слів! Поки ми собі на здоров'я тут говорим про сотні тем,— гине час, стікаючи кров'ю не написаних нами поем.

ЛЕЙТМОТИВ ЩАСТЯ Мені страшно признатися: я щаслива. Минають роки, а ти мені люб. Шаліє любові тропічна злива — Землі і неба шалений шлюб. Вколисана в ніч, тобою омита, хитає мене серед білого дня. Ковшами самотності сплачене мито за всі незнання і за всі навмання. Нещасть моїх золоті обжинки. Душа моя, аж тепер сп'янись. Ох, я не Фауст. Я тільки жінка. Я не скажу: «Хвилино, спинись!» Хвилино, будь! Лише не хвилиною, а цілим життям — хвилюй і тривож! Аж поки мене понесуть із калиною

На оболонях верби у болоньях, туман, туман — нейлонові плащі. А коло хати пелехатий сонях пасе траву в блакитному дощі. У верховіттях вітер колобродить, сумує стежка дичками внатрус. А угорі про таїнства природи задумався мислитель-чорногуз. Мені так добре, стіни такі отчі, такий у серці невимовний щем! І тільки чую — набрякають очі, як хмари, перегущені дощем...

У Крим далекий виряджали сина. Волів купляли, ярма і занози. На оболоні мати голосила І виливала на чумарку сльози. Гули степи. Воли жували літо. Печаті ратиць відміряли дні. Туди ішли – як оживало літо. Назад брели по мертвенній стерні. Топили серце чумаки у кварті. І, розхитавши гопаком корчму, везли в степах, просмолені, чубаті, важченну сіль, тараню і чуму. Вона цвіла єгипетським намистом, турецьким капцем в'язла до стопи, і гайворонням, ніби чорним листом, із неба облітала на степи. Пограбувавши золоті хороми, вітри в гаях ділили бариші. Росла у тілі передсмертна втома, передпісенна туга – у душі. Полудрабок здригався під рукою, гойдалось небо і пливло, пливло… І, захлинувшись туго