моя Україно!
Як же часто я згадую,
ненько, тебе!
Ти - як сонця проміння,
що здалека лине
і летить над полями,
над синню небес.
Виріс я в колиханні
дніпрової хвилі,
й свіжий подих Дніпра
відчуваю я знов.
Через роки, страждання,
дороги і милі,
їду щоби впірнути в
колиску дібров.
Щоб почути вночі,
як сред теплого літа
гнеться явір під вітром,
чи спить як дитя.
Ароматом п'янким
зачарованих квітів
щоб наповнитись знов
на остаток життя!
А ген там за лугами,
прозорі Коханки -
під водою стрімкою
легенда жива -
ніби коси сирен
непричесані зранку,
наче вітром розметена
гнеться трава.
Деркачева Оріховка,
Свитле Кобильне -
там козацькою долі
ще вітер не вщух,
і останнього там
кошового могила,
в тихій темряві
спить і святий
його дух.
І шумить і клокоче
Дніпро там понині
в літні зоряні ночі
і в сонячні дні.
Зве додому мене,
зве мене Україна,
і до неї летіти
і линуть мені!
І хто я в цьому світі?
Хто мене згадає,
коли світ я покину
й навіки піду?
Там за обрієм синім,
там за небокраєм
я мою Україну
назавжди знайду!
Присоединяйтесь к ОК, чтобы подписаться на группу и комментировать публикации.
Комментарии 2