Червневе сонце плавило асфальт.
Хотілося води і прохолоди.
І тисячі кросівок і сандаль
блукали у торговому проході.
В “Сільпо” на касі пробивали хліб,
і достигала випічка у печі.
Пенсіонери важили крупу,
хтось купував дрібні на кухню речі.
Буденно цілий світ собі гудів,
нагадуючи велелюдний вулик.
Хтось доїдав спізнілий свій обід,
Хтось ніс в авто із магазину клунок
Тривога сповістила про біду, і все завмерло.
Вибух. Вибух. Тиша.
Де ще секунду все гуло-жило
стоїть смердюче чорне попелище.
Цивільні, мирні, смирні і смутні,
старі і молоді, безбожно юні.
Чиїсь дружини, матері, сини,
бабусечки, дідисики й синулі
завалені й безпомічні,
навік поснулі.
Немає слів і сліз. Думок немає.
Здає